Ацтеки: держава, міфологія, спосіб життя та кришталеві черепи

“Ацтека” мовою науатль буквально означає “хтось з Ацтлана” – міфічного місця на півночі, звідки на землі тольтеків прийшли напівдикі племена героїв нашої сьогоднішньої статті. Народ, який сьогодні називається ацтеками, називав себе «мішком» (звідси походить слово «Мексика»), «тіночка» або «тлальтелолька». Імперія ацтеків збільшила населення Мезоамерики у півтора рази. Вона асимілювала стародавні культури сусідів і швидко загинула від рук іспанців, ледь не забравши тисячолітню спадщину предків із собою в могилу. До нас дійшли лише крихти знань, які ми зараз і спробуємо зібрати.

Імперію ацтеків за сучасними уявленнями вважатимуться маленькою. Держава розташовувалась у долині Мехіко (приблизно 50 на 50 кілометрів), оточеній горами. Нині це посушливе місце, але за часів ацтеків природа тут була зовсім інша. По всій долині йшов ланцюжок з’єднаних один з одним озер, створюючи ідеальні транспортні шляхи для човнів.

Ацтеки прийшли сюди з Ацтлана (якесь місце на півночі Мексики або, можливо, ще вище по карті), відомого як «Місце чапель», у 13-14 столітті. Міграцію завдовжки дві сотні років очолив бог Віцілопочтлі («Колібрі лівої сторони» — тобто колібрі-шульга). Діставшись одного з озерних островів долини Мехіко, ацтеки отримали від богів знамення – орла, що сидить на кактусі і поїдав змію. Тут і було вирішено заснувати місто Теночтітлан (місце колючих кактусів).

Дослідники вважають, що знамення мало політичне підґрунтя. У густонаселеному озерному басейні мало вільного місця. Острови можна було розширити штучно, а човни дозволяли легко дістатися протоками до будь-якого місця долини.

За мірками тольтеків, які населяли ці місця, ацтеки були кочівниками-дикунами. Ацтеки «працювали» воїнами-найманцями для місцевих королівств, розширювали свої володіння штучними островами чинампа, укладали вигідні династичні шлюби та… вчилися. Тяга ацтеків до знань тольтеків була неймовірною. Досить сказати, що слово «тольтекайотль» означало «культура».

Суспільство ділилося на два великі класи – масеуаллі (селяни) та пили (знати). Соціальний статус залежав від військової звитяги. Взявши бранця на війні, людина могла стати воїном у постійній армії. Декілька бранців і багатий видобуток переводили його в розряд пили. 4-5 полонених робили вас Орлом або Ягуаром, 17 полонених – талони (племінним правителем).

Шлях для просування ієрархічними сходами був відкритий майже для всіх. Повнолітній юнак йшов на війну і переставав стригти волосся доти, доки не захопить свого першого бранця (для полювання на людей дозволялося об’єднуватися в невеликі групи). Якщо після трьох битв у нього не було жодного подібного «трофею», хлопець набував статусу масеуаллі. Люди з довгим волоссям могли продовжувати воювати, але зазвичай присвячували себе мистецтву та ремеслам.

Торговці (поштека) займали проміжне становище між селянами та знаті. Вони допомагали першим, скуповуючи їхні продукти. Армія теж отримувала допомогу від торговців, адже вони відвідували землі за межами імперії та служили найціннішим джерелом розвідданих.

У 1428-1430 роках ацтеки уклали союз із двома сусідніми племенами, розгромили кількох противників і об’єднали під своєю владою величезну територію. Верховний чиновник («імператор») носив титул Уей Тлатоані – «великий оратор». Ацтекська імперія була спрямована на постійне ведення загарбницьких воєн. Підлеглі території зберігали відносну адміністративну незалежність, але обкладалися даниною.

Парадоксальний факт: захоплення ацтеками великих міст стимулювало їхнє зростання. Вони входили в торговельну систему імперії та отримували величезну вигоду від обміну товарами. Ацтеки були чудовими торговцями і примудрялися укладати угоди навіть із ворогами — наприклад, індіанцями пурпеча, які робили мідні сокири (ацтеки так і не змогли їх завоювати).

Великі імперії без розвинених транспортних артерій дуже швидко розсипаються на окремі «князівства», і це чудово розуміли ацтеки. Головною частиною данини, що накладається на захоплені території, був обов’язок будувати дороги. Тяглових тварин і возів індіанці не використовували, воліючи пересуватися пішки. Дороги охоронялися, щоб навіть жінки та діти могли мандрувати поодинці.

Кожні 10-15 кілометрів будувалися зручності — у буквальному значенні цього слова, щоби пішоходи не справляли потреби на дорозі. Інформаційний «трафік» забезпечували гінці пайнані, які щодня курсують між містами.

В основі кухні ацтеків лежали «три кити» — кукурудза (маїс), боби та гарбуз. Деякі дослідники доводять, що така дієта загрожувала дефіцитом білка, що підштовхувало ацтеків до канібалізму. Насправді плавучі острови приносили до 7 урожаїв на рік. У меню були каші, тушковані овочі, соуси, помідори, перець, насіння, водорості, цукор, а тваринний білок ацтеки отримували з комах, риби та дичини.

Також розлучалися м’ясні собаки та індички, але їх відправляли під ніж лише з особливих випадків. Зерна какао, які служили еквівалентом грошей, заварювалися на окропі в запашний пінний шоколад, а з соку агави готувався кульці — кактусовий сік, що забродив, міцністю до 8 градусів. Строго кажучи, раціону ацтеків у 15 столітті позаздрив би будь-який європеєць.

Давайте пройдемося Теночтітланом — столицею імперії, що розкинулася на озері посеред озера Тескоко.

Через озеро до міста перекинуто десятки мостів. Вдалині стоять дамби, що оберігають мегаполіс від частих повеней. Всюди снують люди в пов’язках на стегнах і плащах, що роблять їх злегка схожими на древніх греків. Вони поспішають у Тлательлолоко — місто-супутник Теночтітлана, де організовано величезний ринок на 25 тисяч людей. Тут можна купити все що завгодно — від екзотичних птахів та маїсу до багато прикрашеного бавовняного одягу та рабів.

Ринок має багату інфраструктуру — тут є цирульники, носії і навіть судді, до яких можна звернутися за захистом прав споживачів. За якість товарів можна не турбуватися, перед попаданням на прилавок вони проходять ретельний контроль.

Теночтітлан схожий на Венецію. Навколо міста розкинулися плавучі сади з корзин з мулом, сплетених навколо дерев’яних паль та обсаджених вербами (для зміцнення конструкції корінням). Між островами прокладено мережу каналів, що використовуються для зрошення, транспортування вантажів та риболовлі. У центральній частині озера вода солона, там нічого не росте. Землеробство можливе лише на його околицях – там, де б’ють підземні ключі. Питна вода забезпечується чотирикілометровими глиняними акведуками, що йдуть від джерел з пагорба Чапультепек.

Майже 20% населення займається сільським господарством. Вирощений урожай, а також данина, що надходить із захоплених територій, дозволяють прогодувати близько 200 тисяч осіб (за іншими даними, населення столиці сягало півмільйона). Місто поділено на чотири квартали: Теопан, Мойотлан, Куеапопан та Астакалько.

На початку 15 століття Теночтітлан був найбільшим містом планети. Конкурувати з ним міг лише Константинополь. Щільність населення дуже велика — понад 15 тисяч осіб на квадратний кілометр. При цьому у місті панує дивовижна чистота. Іспанці, які вперше прибули до Теночтітлана, були вражені жорстокістю релігійних ритуалів індіанців. Але ще сильніше їх потряс той факт, що в центрі міста повністю відсутнє сміття. Навіть трава, що пробивалася між кам’яними плитами, ретельно випалювалася. Виходячи з цього, дивний звичай звільнення рабів, що настали у фекалії, стає цілком зрозумілим — тут їх просто не було де знайти. Слід згадати, що для європейських міст на той час вважалося нормою виливати вміст нічних горщиків із вікон на вулиці.

Ацтеки миються щонайменше двічі на день. Як мило використовується плід копальшокотля (мильного дерева), щітки для одягу виготовляються з кореня столетника, а парових лазнях застосовуються віники з ароматних трав.

Більшість ацтеків живе на околицях міста в одноповерхових спорудах, зроблених із прутів та глини. Тут панує постійна вогкість, ґрунт під ногами пухкий. Індіанцям доводиться тіснитися. У будинках розташовуються цілі клани, причому люди намагаються селитися за професійною ознакою у кварталах «Калпуллі». Майстри з вироблення пташиного пір’я, гончарі, різьбярі по каменю та торговці утворюють усередині міста напівавтономні громади. Вони самі будують школи, мають своїх богів-покровителів і виставляють воїнів для загарбницьких походів.

Якщо вірити кодексам, ацтеки поливали кров’ю статуї. Сучасні дослідження статуй справді показали сліди альбуміну та інших компонентів крові.

Ацтеки налагодили систему загальної освіти. До 15 років дітей навчали вдома — переважно героїчному епосу та мудрим приказкам. Згодом дитина знатних батьків могла вирушити до школи кальмекак (ритуали, астрономія, грамота, історія, громадське управління, закони). Ті, хто переможніше, йшов у тепочкаллі свого кварталу та вивчав релігію, торгівлю, ремесло.

Цікаво, що дівчаток грамоті не вчили. У 15 років їх часто видавали заміж, тому прискорений курс домашнього господарства був кращим за читання та правопис. Користування косметикою не схвалювалося. Вибілена шкіра та чорні (або червоні) зуби асоціювалися з повіями. Зрештою, діти всіх класів і статей ходили в куїкакаллі — музично-танцювальні школи.

Однак і у «вищій», і в «нижчій» школі основний наголос робився на військове мистецтво. Навчальний режим був дуже важкий: обливання холодною водою вранці, важкі фізичні роботи та ритуальні кровопускання виховували у майбутніх бійцях необхідну жорстокість. Цікаво, що престижна школа кальмекак зовсім не гарантувала кар’єрне зростання. Багато почесні сини йшли в тепочкаллі, де основний наголос у навчанні робився на війну. Адже бійці просуваються соціальними сходами набагато швидше за жерців.

4 рази на день і 5 разів уночі над столицею лунав рев морських раковин та гуркіт храмових барабанів. Через відсутність міського годинника жерці відміряли час досить галасливим чином.

Багачі займають високі кам’яні будинки поблизу храмів. Останні сконцентровані в центрі міста та обнесені захисною стіною Коатенпатлі (зміїна стіна). Архітектурна домінанта столиці — дві 30-метрові піраміди Віцілопочтлі та Тлалока. У гігантському палаці Монтесуми організовано зоопарк, ботанічний сад та акваріум, що обслуговується трьома сотнями людей. Тут також містилися виродки, горбуни та альбіноси.

Піраміди ацтеків нерозривно пов’язані з іншою їхньою «візитною карткою» — жертвопринесеннями. Це шокує досі: людину укладали на опуклому камені, розкривали грудну клітку обсидіановим ножем (що вимагало вправності — клинок був гострий, але дуже тендітний) і вирізали у нього серце. Жінок убивали під час танцю, відрубуючи їм голови. Дітей топили на честь бога дощу Тлалока. Декого кидали живцем у вогонь, інших розстрілювали з луків, після чого здирали з них шкіру. Тіла жерці згодовували тваринам (або розрубували на частини в подарунок важливим людям, а рідко – вживали в їжу з ритуальними цілями). Черепа виставляли напоказ на жердинах цомпантлі.

Вражені іспанці розповідали про жертвопринесення багатьох тисяч людей. Однак розкопки дають скромнішу цифру — кожні 52 роки під ніж вирушали лише кілька сотень людей.

Насправді у жертвоприношеннях не було жорстокості. Ацтеки вірили, що тільки таким чином можна підтримати природний перебіг речей — насамперед сходи Сонця. Багам потрібно було їжу. Кров підтримувала структуру всесвіту. Тому більшість жертв (за винятком бранців) йшло на смерть добровільно, а між ними та жерцями встановлювалися майже родинні стосунки. На будь-яке лихо, чи то повінь чи землетрус, була одна відповідь — жертвопринесення. Якщо воно не допомагало, набув чинності «план Б» — ще більше жертв. Рано чи пізно нещастя припинялися самі по собі, отже система, загалом, працювала без збоїв.

Про розмах ритуальних вбивств ходять легенди (переважно завдяки іспанським конкістадорам і священикам, які прагнули очорнити язичників). Нерозуміння з обох боків було абсолютним. Європейців вивертало навиворіт, побачивши залиті кров’ю храми, а ацтеки жахалися розповідями про «методи роботи» Торквемади. Ацтеки не катували людей (ритуальне нанесення ран ножами чи шипами не в рахунок – навіть імператор регулярно пускав собі кров на благо Сонця). Скидання випотрошених тіл із пірамід мало наочно-практичне значення. Люди могли бачити, що жертва відбулася, а молодші жерці швидко несли тіло у бік для опрацювання.

Математика — найкраща свідка історії. Хроніки повідомляють, що після спорудження ацтекського храму на його верхньому майданчику було влаштовано «святкове» жертвопринесення, під час якого за чотири дні з життям розпрощалося 84 тисячі бранців. Неясно, як місто з населенням всього в 100-200 тисяч могло «обробити» таку кількість людського матеріалу.

Крім того, найпростіший підрахунок показує, що для досягнення таких рекордних показників імператор Ауїцотль (нібито різав людей власноруч) мав убивати по 14 осіб на хвилину. Розміщення такої кількості черепів на цомпантлі є проблематичним — навіть якщо розташовувати жердини вздовж стіни храму в 10 рядів, їх довжина досягла б майже 1,6 кілометра. Таким чином, довжина однієї сторони храму дорівнювала б 420 метрів, а сама піраміда перевищувала б будь-яку єгипетську майже вдвічі.

* * *

8 листопада 1519 Ернан Кортес увійшов з військами в Теночтітлан. Кортес досить оригінально підняв бойовий дух своїх солдатів – затопив каравели, відрізавши всі шляхи відступу. Монтесума оголосив Кортес Кецалькоатлем, а іспанців — посланцями Сонця і обсипав їх почестями. У відповідь Кортес полонив імператора і захопив місто. Проте влітку 1520 ацтеки повстали, і Кортес був змушений тікати.

Через рік, 4 червня 1521, він знову осадив Теночтітлан. Індіанці люто чинили опір, проте 13 серпня величезний мегаполіс впав. У боях загинуло майже все його населення (щонайменше 200 тисяч осіб). Вирізання міст повністю не практикувалося в Європі. Ймовірно, тут постаралися індіанці – союзники Кортесу.

Близько 40% населення ацтекської імперії померло від віспи, занесеної іспанцями (при найвищому рівні гігієни подібні хвороби їм були невідомі). Загарбники зруйнували Теночтітлан та осушили озеро Тескоко, назавжди занапастивши екологію регіону. Зараз на місці Теночтітлана стоїть Мехіко. Місто досі відчуває нестачу питної води.