Смерть у майбутньому та цифрові цвинтарі. Ми станемо деревами чи чат-ботами?

У світі є культури, в яких люди запросто співіснують зі смертю: поважають її та вшановують, не відвертаються гидливо від мертвих. Наприклад, у країнах Латинської Америки святкування Дня мертвих захоплює всіх від малого до великого, змушуючи відчути єдність живих і тих, хто вже знайшов вічний спокій. Наприклад, мексиканці до цього дня прикрашають могили на цвинтарях і приносять мертвим частування. Деякі народи виставляють своїх небіжчиків на загальний огляд у незакритих трунах (як пакистанські калáші) або залишають на корм птахам («небесне поховання» у тибетців).

Є й ті, хто хоче, щоб цвинтарі були на увазі, але водночас недоступні для осквернення людьми та тваринами. Так у народу бо з’явилися висячі труни — вони стоять на вбитих у стрімку скелю брусах. В Індонезії прийнято одягати мумію родича в розкішний костюм і виводити її на прогулянку. На Мадагаскарі, щоб мрець не занудьгував, його регулярно з помпою виймають, перевдягають і, поховуючи назад, перекладають на інший бік. А на островах Сулавесі між смертю людини та її похороном може пройти багато років — церемонія прощання є настільки дорогою, що на неї потрібно довго накопичувати. Весь цей час небіжчик не йде з повсякденного життя сім’ї: з ним не прощаються і поводяться в його присутності так, наче він спить.

Зовсім не така справа в західному суспільстві. Починаючи з епохи Відродження, смерть всіляко витісняється з повсякденного життя. Людина модерну хоче пам’ятати про земні радощі, а все, що стосується смерті, залишає на потім. Сучасні люди вважають за краще стикатися зі смертю лише в рядках новин, в кіно, книгах або відеоіграх. За рідкісним винятком ми уникаємо цвинтарів, розмов про покійних родичів, думок про те, як самі закінчимо життя і як хотіли б розпорядитися власним тілом після смерті. Зараз багато хто робить вибір на користь суто утилітарної кремації або зовсім відмовляються що-небудь вирішувати. Все, що стосується фізичної смерті, існує десь там, на задвірках свідомості. І, за великим рахунком, стосується лише тих, хто пов’язаний із небіжчиками за боргом служби або заробляє на них. До того ж смерть стає чимось непристойним у світі, де людей годують мріями про те, що все можна змінити: від пристрастей та роботи до зовнішності та статі.

Але як же поводитиметься зі смертю і померлими суспільство майбутнього?

Зважаючи на явний тренд на віртуалізацію, легко припустити, що тліну плоті протиставлять безсмертя цифр. Однак щось доведеться робити і з тілами. Тому варто розглянути одразу дві теми: похоронні ритуали майбутнього та цифрові цвинтарі.

Один із перших ластівок цього явища — те, що зараз відбувається у соцмережах. Як тільки аудиторія сервісу починає обчислюватися мільйонами, постає питання: що робити з обліковими записами померлих користувачів? Ймовірно, років 10-20 тому люди б прагматично розсудили, що мертвому акаунт ні до чого, живі і так його пам’ятатимуть, та й сервери взагалі не гумові. Відповідно – видалити, без запитань. Але за останні роки ми звикли до того, що особистий обліковий запис у соцмережі — це скоріше продукт творчості. Багато людей вкладають сили в те, щоб їхня сторінка виглядала саме так, а не інакше — самовираження у чистому вигляді. Як можна таке знищити?

Виникають ще моральні та юридичні питання. Наприклад, чи етично видалити з друзів померлого знайомого, чи правильніше залишити все як є — хай навіть він вам більше не напише і не порадує новими постами? А якщо видалити, як до цього сприймуть інші люди? Ще складніша ситуація з акаунтами знаменитостей, особливо з тими, що приносили дохід, — чи родичі можуть розпоряджатися ними, як іншим успадкованим майном? Для аудиторії акаунтів юридичний аспект не такий важливий, як моральний: а чи мають право діти, дружини, батьки висловлюватися від цієї людини? На подібні запитання поки що немає правильних відповідей; потрібен час, щоб, по-перше, сформувати нові норми, а по-друге, звикнути до них.

Втім, у деяких соцмережах вже давно з’явилися групи, куди родичі можуть додати обліковий запис померлого, щоб зберегти пам’ять про нього. Сайти з віртуальними цвинтарями почали створювати ще раніше, причому їх творцями рухали різні мотиви. Хтось хотів просто запам’ятати людину, зберегти її фотографії та відеозаписи, хтось створював базу із зазначенням місць поховання, хтось шукав спосіб заробити на подібних меморіалах. До речі, майже водночас з’явилися цифрові цвинтарі для домашніх вихованців: часом люди поводяться там навіть активніше, ніж на людських.

За найскромнішими оцінками, зараз людям, що померли, належить близько сотні мільйонів акаунтів в інтернеті. Що з ними робити, багатьом незрозуміло. Закрити на них очі – не варіант, у цьому показовий приклад Twitter . Наприкінці минулого року сервіс оголосив, що видалятиме акаунти, куди не заходили протягом півроку. Це викликало обурення, адже під чистку потрапили б уже давно неактивні сторінки померлих людей. У результаті Twitter дав задній хід і пообіцяв нічого не видаляти, доки не продумає, що робити з такими акаунтами.

Поступово соціальні мережі почали створювати особливі меморіальні зони. Вони влаштовані по-різному, але загалом є два підходи: «заморозка» сторінки (акаунт отримує так званий «пам’ятний статус») чи видалення на прохання спадкоємців. Щоб змінити статус облікового запису, потрібно зробити офіційний запит, пред’явивши свідоцтво про смерть або некролог. Хоча поступово з’являються додаткові опції. Деякі соцмережі дозволяють вказати «зберігача» сторінки: після смерті власника облікового запису він може відповідати на запити додавання в друзі та змінювати фото профілю, але листування та редакція старих текстів залишаться недоступними. «ВКонтакте» сторінку померлої людини на запит її родичів видаляють або закривають від сторонніх налаштувань приватності.

Як концепція цифрового цвинтаря зміниться під впливом просунутих алгоритмів, уявити нескладно.

По-перше, на зміну меморіальним акаунтам з короткою біографією та парою фото можуть прийти свого роду вікі-сторінки про померлого — про всі сліди, які він залишив в інтернеті. Дехто, напевно, не відмовився б від віртуальної труни зі статистикою про те, скільки часу вони провели в соцмережах, скільки подивилися відеороликів і написали коментарів, якими темами цікавилися, що любили, а що ні. Втім, інші вважають публікацію статистики принизливою, тож питання про те, відкривати її чи ні, має вирішувати сама людина.

По-друге, і це вже крок у бік цифрового безсмертя можуть з’явитися емулятори особистості. Я скептично ставлюся до мрій про цифровий трансгуманізм, до завантаження свідомості на носії та заміни тіл на більш досконалі, створені за допомогою біоінженерних технологій. Найближчим часом нам стане стати кіборгами лише в плані зрощення з гаджетами. Однак сучасному штучному інтелекту теоретично вже під силу на основі великих даних імітувати конкретну людину в розмові, якщо, звичайно, той вів активне цифрове життя і залишив про себе достатньо інформації. Багато хто б точно не відмовився хоч у такій формі поговорити з померлими близькими.

Однак тут виникає безліч запитань. Чи не зітреться межа між особистістю та її копією? Чи не будуть ці технології потурати інфантильній відмові визнати реальність з її обмеженнями?

У великих містах традиційний похорон стає дорогим задоволенням: купити там чотири квадратні метри цвинтарної землі — вже проблема. У масштабах сучасного мегаполісу влаштування місць поховання — складне логістичне завдання. Просто уявіть, скільки людей щодня помирає, наприклад, у Нью-Йорку, де мешкає майже 21 мільйон людей, або в Делі (майже 28 мільйонів), або в Токіо (38,5 мільйона). Однак у сучасних реаліях мешканці мегаполісів зосереджені скоріше на підвищенні якості життя, а не на вимогах до влади вирішити проблеми з цвинтарями. Витіснення цих питань призводить до того, що люди мовчазно погоджуються з найутилітарнішими рішеннями.

Тому в моду (дещо вимушено) входять кремація та колумбарії – спеціальні приміщення для зберігання урн із прахом. Є навіть версія, що кремація буде повсюдною, оскільки через проблеми з пошуком місця для цвинтарів просто не залишиться альтернатив. Колумбарії теж чекає на популярність: рідкісний городянин у західному суспільстві погодиться поставити в будинку урну з прахом. Все, що нагадує про смерть, бажано тримати на комфортній дистанції, і особливі приміщення для зберігання скриньок будуть затребувані. Втім, мабуть, їх дизайн згодом зміниться. Довгі коридори з нішами поступляться місцем одній невеликій кімнаті з екраном – він може відображати фотографію померлого або епітафію – і нішою, в яку автоматична система доставить потрібну урну з підземного сховища.

Звичайно, практики поховання залежатимуть і від статусу людини. Багаті зможуть дозволити собі приватні склепи, спеціалізовані парки з кількома пам’ятниками, а ті, хто переможніший, лише капсулу з прахом. Або взагалі будуть змушені віддавати тіла на переробку. У знаменитостей та мільйонерів у моду знову увійде муміфікація, характерна для еліти багатьох древніх народів. Такий розвиток подій більш імовірно, якщо наука знайде спосіб суттєво уповільнити процес розкладання та протягом тривалого часу після смерті зберігати зовнішній вигляд людини. Якщо ні, на допомогу прийде доповнена реальність. Можливо, для більшості голограми померлих замінять фото та відео, а заразом і надгробні плити.

Однак із тілами все одно доведеться щось робити. Вже зараз існують екоурни (біоурни) — це зручна ємність із біорозкладних матеріалів, в якій порох змішаний із ґрунтом, добривами та насінням рослин. Такі урни створює іспанська компанія Bios Urn — вона пропонує вирощувати з праху дерева зі слоганом: «Перетворимо цвинтарі на ліси». Що, на мою думку, звучить дещо дивно: а якщо мені подобається і те, й інше? Чому одне потрібно знищити та замінити другим?

Є й інший вихід: швейцарська компанія Algordanza пропонує перетворювати порох померлого на діамант. Фахівці виділяють із пороху залишки вуглецю, перетворюють його на графіт, а потім, методом HPTP ( high pressure, high temperature , під високим тиском і температурою), — на алмаз. Це дорога, але реальна технологія. Можливо навіть, що в майбутньому вона стане доступнішою. Красива сама ідея: якщо для вас щось цінне, перетворите це на реальну коштовність.

* * *

Ще Фрейд зазначив, що період скорботи потрібен, щоб прийняти втрату, — нам важливо оплакати не лише померлого, а й себе, який втратив когось назавжди, безповоротно. Однак прийняти втрату мало, для неї треба виробити якийсь вираз. Людині майбутнього, може, і вистачить цифрового некрополя, але сучасним людям поки що далеко.