Освіта майбутнього: ідеї фантастів та вчених

Певний ступінь занепокоєння майбутньому — впізнавана риса суспільств сучасного типу. До рубежу ХХ століття воно перетворюється на цілком відчутну тривогу про завтрашній день. Цікаво зауважити, що саме в ті моменти, коли світ починає швидко змінюватися, особливої актуальності набуває тема освіти. Очевидно, люди не хочуть відставати від прогресу. Тож наскільки цінним завтра виявиться все, чого ми вчимо сьогодні?

Є кілька тем, у яких чи не кожен вважає себе фахівцем, і одна з них — навчання та виховання. Можливо, тому претензії до школи були завжди, причому прямо протилежні: одні звинувачують її у відставанні від життя, інші — у нешанобливості до класики та забуття старих добрих традицій. Як би там не було, сьогодні у питанні про освіту тісно переплетені сучасні технології, поважна історія та футурологічні прогнози.

Щоб уявити, як розвиватимуться освітні технології та практики в майбутньому, нам варто спершу зробити крок у минуле. У недалеке минуле наукової фантастики та ретрофутуризму — час, коли люди швидше за фантазували, ніж аналізували. Це дозволить простежити тренди, що йдуть з минулого в сьогодення, і розглянути стежки, що йдуть у тінь завтрашнього дня.

Освіта майбутнього:

Малюнок Альбера Робіда. Особливо примітний чоловік, який слухає з драматично серйозним обличчям одночасно два джерела.

Західна культура століттями надіялася на усну передачу знань. Філософ Піфагор змушував нових учнів сидіти за ширмою і слухати його промови, а Платон вустами одного з персонажів у діалозі «Тететет» нарікає на винахід листа — мовляв, він розслабить пам’ять людей і зробить їх нездатними до цього навчання. Аж до кінця XIX століття школа та університет головним чином вимагали від учня вслухатися у мову володаря знання. Навіть епоха Просвітництва, яка прославляла друковане слово, загалом не змінила багатовікову практику навчання — хіба що породила таку дивну річ, як підручник (це майже як книга, але з розібраними та розбавленими ідеями). Але до рубежу XIX-XX століть стрибок знань у багатьох галузях науки і життя призвів до того, що важливість шкіл зросла на очах, як і термін навчання, що зростає досі – від 2-4 і 6-8 років у земських школах XIX століття до 11-12 років у сучасних. Тому проникливі фантасти і ілюстратори-футуристи, що побачили тенденцію, задалися питанням: «А як навчатимуть у майбутньому?».

Читайте також:  Топ 10 ключових подій в історії України: від становлення держави до євроінтеграції

Ще наприкінці XIX століття відомий ілюстратор Альбер Робіда безпосередньо пов’язав електрифікацію побуту з можливістю постійно отримувати інформацію (хоча навчання та розвага у нього ще не розділені). Так, на одному з малюнків 1892 року ми бачимо пасажирів, які в салоні транспорту можуть підключитися до різних каналів під назвами «легка поезія», «філософія», «новели», «світський роман» тощо. Рішення авторів тієї епохи по-своєму чарівні, але, на жаль, недосяжні: ні чудові таблетки, ні гіпноз чи тваринний магнетизм, ні буквальна переробка книг у електросигнали (як відомої ілюстрації Вільмара) неспроможні передавати знання.

Освіта майбутнього: 1

Ілюстрація Вільмара із серії листівок 1910 року «У 2000 році»

Дитяча мрія не витрачати час на похилу школу, звичайно, ще довго надихатиме багатьох: зрештою, ліньки — двигун прогресу. Вже у фантазіях кінця XIX століття помітний вектор пошуку: навчання в майбутньому має стати швидким, зручним, доступним і, як додадуть у наш бурхливий час, актуальним.

З поширенням радіо у країнах Європи та США оформився новий і тепер уже цілком реалістичний тренд: освітній процес має бути наочним та трансльованим. Наприклад, у 1930-х була запропонована схема освітнього ТБ майбутнього: з професором, який говорить у мікрофон, і з пристроєм, що відеознімає навпроти ще традиційної крейдової дошки.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 8

1930-ті: вже майже Coursera!

Перша ідея — наочність — отримала своє втілення в ідеї візуального супроводу, що вже набила оскому. Сучасні школа та університет буквально схиблені на ідеї все перетворити на доступні та зрозумілі картинки (про проблематичність такого підходу скажу нижче). Ідея з трансляціями логічно призвела до розвитку записувальних технологій та проектів дистанційної освіти. У 50-х у США відбувся бебі-бум, і шкіл не вистачало. Вчений Саймон Ремо відгукнувся на цю проблему і запропонував концепт під назвою кнопкова освіта (push-button education). У відомій ілюстрації 1958 року, зробленої Артуром Радебо для Chicago Tribune, ми бачимо зображення такого майбутнього класу. В основі цієї “дистанційки” – звукові фільми та механічні друкарські машинки; роботи учнів оцінюються автоматично, проте збережені звіти періодично надсилаються на перевірку висококваліфікованим викладачам. В іншій «фантазії» Радебо пропонує бібліотеку майбутнього, де на носіях поєднані звук, текст і відео, а проектується все це прямо на стелю.

Освіта майбутнього: 4

«Кнопкова освіта» за версією Артура Радебо

Освіта майбутнього: 3

Бібліотека майбутнього: напевно, дуже зручно та корисно для хребта

У 50-ті з’явилася ще одна ідея, актуальна донині, — заміна вчителя роботом. Задум був у тому, що робот ніколи не помилиться у відтворенні точної інформації, а людська пам’ять недосконала. Як зазначив Артур Кларк, «будь-який вчитель, якого може замінити комп’ютер, повинен бути ним замінений».

Читайте також:  Фото чорної дірки в центрі галактики: як воно зроблено і чому важливо

Цікаво, що в мультфільмах і фільмах про майбутнє майже до 90-х подібні роботи говорять специфічним голосом — монотонним, металевим, з якимись технічними призвуками. Думаю, з такими «вчителями» учні засинали б на другій хвилині та бачили сюрреалістичні кошмари. Втім, роботи з нормальними голосами поки що так і не з’явилися, та й уявлення про те, що навчання — це проста передача інформації, здається, йде в минуле. Однак і сьогодні (особливо в Японії) багато хто сподівається, що кіборг з тонко налаштованою емоційною інтонацією та адекватною мімікою зуміє замінити вчителя: і задану інформацію перекаже, і на запитання учнів відповість. Але ті, хто бачив утиски робота Софії, напевно розуміють, що до ідеалу ще дуже далеко.

Принаймні Софія більше не хоче вбивати людей, чи багато таких вчительок?

Починаючи з 1970-х сподіватися стали вже не на роботів, а на штучний інтелект. Незважаючи на те, що створення повноцінного («сильного») ІІ виявилося страшенно складним завданням, програми простіше, на кшталт чат-ботів з алгоритмами, що самонавчаються, вже здатні впоратися з тим, що раніше було під силу тільки людині. У 2016 році гурт Georgia Tech створив першого асистента для викладачів – Jill Watson; по суті, це був чат-бот, який відповідав на запитання студентів (що не знали, що спілкуються із програмою). Втім, враховуючи, які питання зазвичай ставлять викладачам, за відповідями і справді не зрозумієш, людина це або написаний бот.

Ймовірно, саме ця лінія активно розвиватиметься й надалі. Наприклад, методи deep learning («глибинного навчання») дозволяють сподіватися, що незабаром машинний переклад дозволить зняти мовні бар’єри під час читання — якщо не художньої літератури, принаймні підручників. З методами data mining («видобування/глибинного аналізу даних») пов’язані багато сьогоднішні уявлення про майбутні професії. У багатьох прогнозах — наприклад, в «Атласі нових професій», створеному на основі думок роботодавців, футурологів та авторитетних форсайтерів, тобто дослідників трендів, є спільне місце: ідея про інтеграцію творчих та аналітичних здібностей людини з алгоритмом, що збирає різні дані. Іншими словами, у більшості галузей — від будівництва до моди і від медицини до фінансів — буде затребуваний тандем зі складної програми (їй доручать пошук та збирання даних, обчислення, аналіз та прогнози) та приймаючого рішення спеціаліста. Такий новий варіант раба та пана. Може тому фантастика так часто залякує нас бунтом машин із штучним інтелектом?

У результаті наше майбутнє, швидше за все, чимось нагадуватиме всесвіт гри Mass Effect, де справжній ІІ під забороною, зате майже кожен користується обмеженою версією — ВІ (віртуальним інтелектом). Вже сьогодні для багатьох з нас звичні різні нагадування, планувальники та особисті бази даних — від телефонної книжки до добірки інтернет-підписок. Хто знає, як далеко зайде цей процес? Може, в майбутньому доведеться дбати не лише про власну освіту, а й навчання своїх програмних оболонок?

Варто зауважити, що подібний сценарій у рази ускладнює завдання освіти: для навчання системному та критичному мисленню, а тим більше творчим та комунікативним навичкам не існує універсальних методик. Люди, може, не в усьому унікальні, але все-таки мають дуже різноманітні поєднання здібностей, можливостей і бажань. Щоб допомогти сучасному учню розібратися в різноманітності пропонованих методик і програм, потрібен спеціаліст. Ця професія отримала назву «тьютор», і сьогодні головне завдання тьютора — допомогти людині побудувати свій освітній трек. Простіше кажучи, не вчитися заради «папірця», а взяти те, що потрібно, звідти, звідки потрібно, не витрачаючи зайвих сил та часу. Тьютори – гарне рішення, але недоступне для більшості (бо де взяти стільки фахівців?). Можливо, якраз у цій галузі на допомогу прийдуть навчальні програми. Це ризикована витівка, хоч і перспективна: все-таки поки що програми не здатні зрозуміти людину, особливо якщо вона сама до пуття не знає, чого хоче. У цьому, власне, одне із завдань тьютора — зрозуміти реальний запит. З чітко сформульованим запитом достатньо інтернет-пошуковика.

З розвитком технологій у 1980-2000-ті роки, як і в роки промислової революції, знову гостро постало питання про зникнення старих професій. Втім, проникливі люди задумалися про це наперед. Айзек Азімов ще в 50-60-х розмірковував, як найетичніше вчинити з «зайвими» людьми (теми, кого витіснять автоматизація та роботизація), а дослідники сучасної культури Маршалл Маклюен та Елвін Тоффлер у 70-х підкреслювали, що в економіці найближчих десятиліть важливо буде переучуватися. 1970 року Тоффлер дуже точно передбачив важливу проблему майбутнього — футурошок , тобто психологічну реакцію людини на надто стрімкі зміни у світі. Нервова система, перевантажена достатком інформації, стимулів та стресів, буде змушена захищатися, що призведе до депресії, тривожності та апатії. І справді, в останні двадцять років люди, які мають доступ до сотень ресурсів, книг та навчальних курсів, найчастіше скаржаться на відсутність чи збої мотивації. Ця проблема складніша за багатьох: як мінімум, давно відомо, що простими порадами в дусі позитивної психології вона не вирішується.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 2

Столи-планшети нам обіцяють вже багато років, але поки що марно

Скажу тут пару слів і про візуальний супровід освіти — адже саме його ви, швидше за все, побачите, загугливши щось про «освіту майбутнього». Наприклад, це будуть школярі, які щось малюють неоновими лініями в AR (доповненій реальності), або студенти, які радісно втупилися в планшети, великі екрани або спеціальні окуляри. Це, звичайно, великий стрибок у порівнянні з тим, щоб розглядати крейду або лист паперу. У візуалізації навчання багато хто побачив буквально панацею від нудьги і труднощів у розумінні.

Спочатку зображення були важливими для навчання не особливо грамотних людей. Потім візуальність стала поширюватися як добрий засіб переконання: образ завжди сприймається менш критично, ніж текст. Сьогодні діаграми, схеми та іншу інфографіку цінують за лаконічну подачу. Ну і, звісно ж, графічний інтерфейс сильно спростив використання комп’ютерних програм (слава Дугласу Енгельбарту!).

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 3

Рольові ігри – найкраща школа життя!

Однак на запам’ятовування це дуже мало впливає, всупереч популярному досі міфу про «конус навчання» Едгара Дейла. Ця «теорія», прийнята без серйозних досліджень і розпиарена журналістами, призвела до повальної моди на презентації, рольові ігри та різнокольорові маркери. Так звані «нові педагогічні технології», що будуються на ній, — звичайне окозамилювання. Насправді добре засвоює матеріал той, хто уважно слухає, вдумливо і з позначками читає, а також обговорює з відповідними співрозмовниками те, що цікаво особисто йому. Все решта — спроба впхнути непохитне, та ще й усупереч бажанню. Тож нові цифрові технології з візуалізації (голограми, 3D-моделювання та інтерактивна взаємодія з доповненою реальністю), хоч і спростять комунікацію з учителями, жодної революції не зроблять. Навіть якщо всі учні, подібно до гостей Смарагдового міста, ні на хвилину не зніматимуть своїх спеціальних очок.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 4

Якщо ваша освіта спонсорує “Абстерго” – це привід насторожитися (кадр з гри Assassin’s Creed)

Що ж нас чекає у майбутньому? Сценаріїв та ліній розвитку безліч. Ми поговоримо про найбільш очевидні, залишивши за кадром як кінець цивілізації, так і фантазії на тему допомоги від інопланетних братів по розуму. На жаль, у глобальному масштабі списати нам нема в кого — доведеться доходити до всього своїм розумом.

Школі, університету та приватним фірмам у тій чи іншій формі потрібно буде відповісти на три запити.

По-перше, як дати актуальну освіту, тобто адекватну та затребувану на ринку, враховуючи, що сам ринок не тільки дуже мінливий, але й не завжди прозорий?

По-друге, як заощадити час та сили, які зазвичай витрачаються на засвоєння знань та навичок? Люди хочуть всього й одразу, і багато хто готовий за це платити. Ось тільки чи з’являться такі технології — чи можлива лише невелика оптимізація процесу?

По-третє, як боротися з обмеженнями людського організму (пам’ять, увага) та психології (мотивація, схильності, таланти)?

Почнемо з першої із сучасних претензій до освіти, особливо вищої: вона неадекватна мінливим вимогам світової та регіональної економіки.

Один із способів відповісти на запит ринку – з’єднати навчального та роботодавця. Можна з самого початку здобувати освіту всередині великої корпорації, яка визначить, що і в якому обсязі потрібно знати, щоб бути затребуваним співробітником. Більше того, таким чином можна з самого раннього етапу становлення особистості, буквально з букваря, навіяти майбутнім співробітникам такі цінні для дзайбацу лояльність, корпоративні цінності та недоторканність комерційної таємниці. Проблема, однак, у тому, що подібний підхід може призвести до ізоляціонізму знання і не відповідатиме універсальним принципам науки. Хтось одного разу помітив, що не може бути німецької, англійської чи російської математики. У подібному сценарії майбутнього ми запросто побачимо фізику, матеріалознавство та програмування від корпорацій «Інадзагі», «Тайрел» або «Ай-Ті-Ті та Оно-Сендай», які відрізнятимуться між собою не лише у рішеннях, а й у принципах. Сьогодні існує компромісний варіант: хедхантери та гранти від корпорацій, але він працюватиме лише до першої серйозної кризи з підвищенням ставок.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 5

Муштра змалку — апогей планового навчання (кадр із фільму «Гра Ендера»)

Інший спосіб вирішення – якийсь варіант централізації з чітким плануванням. Сьогодні в силу історичних реалій ставлення до цього досить скептичне, але зі зростанням обчислювальної потужності суперкомп’ютерів щось подібне ймовірне. Багато фантастів та їхніх читачів досі вірять у те, що один із сценаріїв майбутнього — це автократія штучного інтелекту (навіть не знаю, навіщо йому білкові двоногі). Причина повернення до планової освіти проста: сучасне суспільство будується на заохочуваній конкуренції, яка веде до неоптимальних витрат людського потенціалу. Прославляючи самореалізацію, ми водночас пропонуємо молоді вибирати майбутній шлях буквально навмання. Уявіть собі в порядку марення, що завтра тисячі талановитих людей раптом вирішать стати директорами зоопарків — а то й батьки генетично запрограмують дітей під цю професію. Молоді люди витратить кілька років, щоб здобути відповідну кваліфікацію. Але зоопарків мало, та й хто знає, чи будуть вони загалом через 10-15-25 років. Що робити суспільству з цією армією зоопаркових менеджерів? У кращому разі переучувати, втрачаючи час та гроші. Однак планування в будь-якій формі означає, що хтось не просто не реалізує свою мрію (це і сьогодні зустрічається часто-густо), але навіть не отримає шансу це зробити.

Для планового навчання потрібна досить чітка система оцінки людського потенціалу. Таких поки що не існує, хоча вже зароджується так звана нова френологія, в якій опуклості черепа замінені на зони мозку: вона обіцяє передбачити характер і долю нейронної карти. До речі, утопії та антиутопії — від Платона до бездарного «Дивергента» — часто сподіваються саме на таку можливість: оцінити покликання людини та вписати її у відповідну «касту». Коли хтось говорить про точне розуміння здібностей іншої людини, десь на горизонті маячить тотальний контроль.

Взагалі, тема навчання аж ніяк не невинна і не надгуманістична. Навпаки: чим більше людей некритично сприймає навчання як безумовну цінність, тим більше шансів дійти до вкрай неприємних репресивних явищ. Багато хто вже сприймає ліньки як дефект і хворобу, а деякі намагаються з перших же місяців зробити свою дитину конкурентоспроможною, перетворюючи дитинство на гонку за навичками. Сюди ж можна віднести формальні і тому часом шалені вимоги постійно підвищувати кваліфікацію — не враховуючи того, чим ви, власне, займаєтесь.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 6

Чи можна виростити універсального генія, але чи не зламається у нього психіка? («Місія «Сереніті»)

Коли йдеться про апгрейд людської природи чи пошук оптимальних шляхів розвитку, це, по суті, дві сторони однієї медалі — бажання максимізувати швидкість, легкість та комфорт навчання.

Улюблена тема фантастів минулого – передача інформації з однієї голови до іншої. Видається це завжди в перебільшених масштабах: одягнув разом із доктором наук конус із проводами — і вже за кілька хвилин лагодиш реактор. Загалом сам принцип транскраніального зчитування (тобто передачі імпульсів через череп без його розтину) є досить реалістичним. У 2017 році команда професора Цунео Нітти продемонструвала систему, яка фіксує електричну активність зон мозку, а потім розпізнає – точніше, навчається точно вгадувати – задуманий людиною символ чи слово. Подібних проектів з початку нульових розробляється понад два десятки: на розпізнавання образів у думці, визначення жесту, розуміння характеру образу (реально видимий чи уявний) тощо. Але найцікавіше – це, звичайно, зворотна технологія, що дозволяє не зчитувати, а записувати та переписувати думки. ТМС (транскраніальна магнітна стимуляція) вже існує, тільки неясно, на які «кнопки» в мозку тиснути, щоб отримати очікуваний ефект — відчуття, образ, слово, думка. Поки що набагато простіше і ефективніше користуватися словами. Більше того, особисто я сумніваюся, що технологія читання та передачі думок навіть у розвиненій формі стане в нагоді у навчанні: скоріше вже їй місце в дизайні або у сфері задоволень. Справа в тому, що отриманий досвід, тобто той, який ви вивчили і можете використати, – це завжди досвід артикульований, оформлений у слові, формулі, картинці. Іншими словами, те, що важливо передати, можна передати і словом, а все інше не надто й потрібно. Звичайно, є ті, хто щиро вірить у фразу «ідея висловлена є брехня», але, як на мене, це якась зайва драматизація; розуміння у словах — найоптимальніше, що маємо. Хоча й море помилок у розумінні — це також наслідок високого ступеня свободи, закладеної у мові.

Інша тема, з якою пов’язані численні надії на майбутнє, — це аугментація, генетика та інший біотех. Якщо подумати, імпланти в навчанні нам навряд чи допоможуть, навіть якщо це будуть додаткові модулі пам’яті або посилені сенсори. Високотехнологічні протези можуть збільшити тривалість життя, пристосованість і силу, але для навчання, як і раніше, доведеться індивідуально обробляти інформацію, що вимагатиме і часу, і мотивації.

Складніше передбачити розвиток генетики. Деякі вважають, що майбутнє за людьми, генетично модифікованими під ті чи інші завдання та сфери діяльності (яскраві приклади — «Про чудовий новий світ» Олдоса Хакслі та «Гаттака» Ендрю Ніккола). По суті, це все та ж віра в чудові зони мозку, які роблять вас розумним, наділяють здібностями до музики чи математики, гарною пам’яттю чи загостреними почуттями. Однак подібні проекти, як і будь-яка євгеніка, стикаються з трьома принциповими проблемами: невідомо, що буде затребувано через десяток-другий років, які побічні ефекти можуть мати генетичне втручання і як вплинуть зовнішні обставини.

Освіта майбутнього: Джонні-мнемонік на стероїдах 7

Я знаю кун-фу! (Кадр із фільму «Матриця»)

Більше того, навіть якщо нам вдасться створити такого собі «пуголовка», який буде запросто вчитися і перевчуватися, цілком можливо, що така людина виявиться і дуже крихкою — наприклад, у психологічному відношенні. Люди і зі звичайним мозком часом виробляють у себе дивні когнітивні залежності — від читання, від вирішення головоломок, від вербального спілкування тощо. Боюся собі уявити ломку «пуголовка», коли йому нема звідки чи не буде вчитися, якщо навіть мене без інтернету та книги на другий день корежить так, що я готовий читати і гороскопи, і про озимий часник, і про особисте життя заштатних «кінозірок».

З того, що сьогодні більш-менш відомо про мозок, можна зробити два простих висновки. По-перше, мозок навчається все життя і при необхідності задіює зони, які начебто відповідають за зовсім інші завдання. Це називається нейропластичністю. Тому немає сенсу робити якісь модифікації: якщо функція затребувана, вона працюватиме та ускладнюватиметься. Наприклад, у сучасних людей, які користуються медіа, краще працюють зони, які відповідають за розпізнавання візуальних образів. По-друге, мозок – дорога іграшка для організму, тому він завжди прагне балансу. Іншими словами, якщо десь у здібностях побільшало, то десь — зменшиться. Посидіти на парі стільців не вдасться. Приклад тому — ті ж сучасні користувачі медіа, у яких разом з ефективністю одних функцій з’являються слабкі місця в інших (наприклад, падає тривалість концентрації уваги).

Навіть найрозвиненіша генетика не створить чудес і навряд чи допоможе у вирішенні іншої складної проблеми – проблеми мотивації. Людина, яка насправді хоче щось вивчити, – це справді машина, здатна ковтати і переробляти масиви даних, причому практично в будь-яких умовах. Зовсім інша річ, коли «начебто треба» і «начебто хочу», але насправді – «честь не дуже». Тоді і лінощі, і втома, і відволікаючі чинники навколо. Довгий час освітні методики будувалися на неочевидній тезі, що люди схильні до пізнання (лише зрідка їм потрібен поштовх у формі додаткової зацікавленості). Проте сучасна психологія знає, що вродженого «інстинкту знати» немає, а цікавість вибірково і прагматично. Причому ця прагматика є суто індивідуальною, що ще яскравіше проявляється зі збільшенням різноманітності в суспільстві. Тому на нових поколіннях колишні системи заохочення та залучення працюють абияк. Чи зміниться сам психологічний підхід у педагогіці? Це велике питання, гідне окремого матеріалу. Поки що ж щодо роботи з мотивацією сучасні люди — просто пітекантропи. Можливо, тому мрія записати щось на думку, не напружуючи волю, завжди актуальна. І завжди безнадійна. Чи ні?

Освіта майбутнього: ідеї фантастів та вчених

Чи чекає на нас повернення до «чудесної пігулки», тобто до дуже швидких і зручних рішень? Думаю, навряд чи, хоч таблетки, схоже, будуть. Приклад (хоч і моторошний) швидкого впливу на нейронні сполуки, здатного перетворити наш досвід та вміння, можна побачити у відеогрі Prey (2017). У світі Prey на основі інопланетного життя створено «нейромоди», здатні за одну невелику операцію наділити людину новим умінням — від гри на фортепіано та навичок ремонту до телекінезу та мімікрії. На відміну від фантастики, сучасні дослідження мозку, на жаль, не обіцяють якихось радикальних проривів у навчанні — пряма дія на нейронну структуру все ще вкрай обмежена. Ми не можемо побудувати ззовні навіть найпростіше враження, бо не знаємо, як воно точно виникає. Власне, у ту саму проблему досі втикається створення штучного інтелекту: щоб його конструювати, треба знати, що таке «природний інтелект», але ми розуміємо це лише частково.

Зате ми більше, ніж будь-коли, знаємо про біохімію процесів уваги, навчання та пам’яті. Цілком можливо, що з’являться засоби форсажу мозку на кшталт тих, що показані у фільмі «Темні області». Або, імовірніше, на нас чекає щось на кшталт епізоду з серіалу Incorporated, де десятки претендентів по 12 годин буквально вбирають тонни інформації, вливаючи спеціальний хімічний коктейль. Щодо екрану, навушників і клавіатури футурологи минулого мали рацію, а ось крапельниці в їхньому наборі все ж таки не було. Тим часом, якщо вимоги до швидкості та обсягів навчання продовжать зростати тими ж темпами, на нас очікує розробка та легалізація найрізноманітніших препаратів, що впливають на ефективність мозку, — у тому числі тих, які зараз вважають за наркотики.

Власне, вже сьогодні можна зустріти прообраз майбутніх Джонні-немоників на допінгу — це ділові люди, у яких відчутна частина роботи пов’язана із (поки що) зовнішніми гаджетами, а ритм життя визначають каву, енергетики, ноотропи, антидепресанти, снодійне та вітаміни жменями (і це у кращому випадку). Чим більша перевага даватиме швидке навчання, тим сильнішою буде спокуса вичавити педаль мотивації та штучної стимуляції в підлогу. Ось тільки, за іронією долі, постійні спроби вчитися та вирішувати проблеми через зусилля — одна з головних перешкод для пошуку оригінальних та творчих рішень. До того ж напруга заважає взаємодіяти з робочою пам’яттю — тобто тією, що дозволяє тримати в голові різні за змістом та форматом дані. Щоб вирішити складну проблему, рекомендується задіяти відразу обидві системи мозку (дефолт-систему і виконавчу), а це можливо при «розумному розумі» — розслабленому, не сконцентрованому стані. Так що в майбутньому важливо буде вчити людину відключатися від частковостей, а також забувати те, що вона колись вивчила, — це важливо для перенавчання.

* * *

Вивчити все неможливо. А в майбутньому темпи приросту знання (не кажучи вже про «сміттєву» інформацію, якою ми завалені й сьогодні) будуть у рази перевершувати нашу здатність не лише заучувати, а й розуміти. Тож уже зараз можна трохи розслабитися з цього приводу. А заразом почати отримувати нові актуальні навички: виділяти важливе, шукати потрібну інформацію та відпочивати, даючи своєму розуму «поблукати» в розслабленому стані.



Цікаві статті на цю тему:


Залишити відповідь